Бойчук Михайло

Rajska 6, Kraków, Poland

П’ять років навчання Михайла Бойчука у краківській Академії витончених мистецтв були для художника і дуже доброю професійною школою, і інтенсивним надолуженням прогалин в загальній освіті. У 1899–1901 роках Бойчук винаймав помешкання на вулиці Райській, 6.

У 1899–1901 роках Бойчук вчився у майстра історичного та релігійного живопису Флоріана Цинка (бронзова медаль за рисунки з натури), у 1901–1902 роках – у Юзефа Унєжиського (отримав дві грошові нагороди за конкурсні рисунки з натури), в 1902–1904 роках – в майстерні знаменитого польського маляра Леона Вичулковського (срібна медаль). 

У цей час Польща переживає період відродження національної культури, що оформлюється в літературно-естетичний рух “Молода Польща”. Польські митці захоплені естетикою модерну, символізмом, експресіонізмом, експериментують із поєднанням фольклору, історизму і модерну. Молодий Бойчук, спостерігаючи це піднесення польської літератури, архітектури, театру, мистецтва, перебуваючи в епіцентрі мистецьких пошуків і дискусій, аналізує стан українського мистецтва і думає, як зберігати, популяризувати, розвивати своє. Поляки з оточення Бойчука, які цікавляться українською культурою, українська громада у Кракові, яка гуртується навколо професора української мови і літератури Ягеллонського університету Богдана Лепкого, - все спонукає художника до роздумів про національну культуру. 

Під час навчання у краківській Академії Бойчук брав участь у виставках у Кракові і Львові. Відомі його портрети того періоду – письменника Стефана Жеромського, в будинку якого він мешкав кілька місяців у курортному містечку Закопане у 1904 році, та його сина Адама. Ще один польський митець – архітектор, маляр, теоретик мистецтва Станіслав Віткевич, автор “закопанського стилю”, вплинув на долю Бойчука: Віткевич написав рекомендаційного листа предстоятелю Української греко-католицької церкви і меценату Андрею Шептицькому з клопотанням про матеріальну допомогу художнику, а Михайло Бойчук при зустрічі з митрополитом Шептицьким до листа додав усне прохання оплатити його навчання в Парижі. 

Nordbahnstraße 1, 1020 Wien, Austria

З травня по жовтень 1899 року обдарований 17-річний юнак із простої селянської родини з Романівки на Тернопільщині Михайло Бойчук мав перші мистецькі студії в столиці Австро-Угорщини Відні. 

1898 року художники Іван Труш, Юліан Панькевич та архітектор Василь Нагірний створили у Львові “Товариство для розвою руської штуки”, яке мало об’єднати українських художників Галичини. Михайло Бойчук отримав у Товаристві перші уроки малювання. А коли його наставник Юліан Панькевич схотів поїхати до Відня, щоб скласти іспити на гімназійного вчителя, то покликав із собою і Бойчука. Здібного хлопця, який у 12 років уже знав, що хоче бути художником, підтримало стипендією Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, яке виконувало роль свого роду Академії наук і заохочувало молоді таланти.

Як пізніше писав сам художник, півроку він безкоштовно працював у приватній школі якогось віденського маляра і опановував художню науку. За цей час він трохи вивчив німецьку мову і добре засвоїв експозиції столичних музеїв, з яких найбільше полюбив фаюмські портрети, “твори грецьких майстрів, вихованих на єгипетському мистецтві”. 

Akademiestraße 2, Munich, Germany

Митрополит Української греко-католицької церкви і меценат галицьких художників Андрей Шептицький запропонував Бойчуку оплатити навчання в Мюнхенській академії мистецтв. До Мюнхена Михайло добирався через Дрезден, де неквапно познайомився зі збіркою старих майстрів Дрезденської картинної галереї.  

У 1904-1905 роках він вчився у Карла фон Марра. «Щодень малюю в Академії до полудня, а з полудня і в свята роблю вдома композиційні вправи або бігаю переглядати виставки в музей», - писав Бойчук своєму патрону. Крім того, він вдосконалює свою німецьку мову і стежить за мистецьким життям. У листі, написаному в серпні 1905 року, Бойчук перераховує побачені виставки: величезна виставка живопису, скульптури й архітектури “Інтернаціональ”, “гуртовий збір праць Лінбаха”, прегарну виставку художніх ремесел “Кунстгевербе”, виставку скульптора Паоло Трубецького, а крім того, пише він, “завжди можна навідуватись до пінакотек, галереї Шака та й музею”.

Навчання в Мюнхенській академії мистецтв художник мусив перервати через службу в австрійському війську – наступний рік він провів на військовій службі у Далмації (історична область на північному заході Балканського півострова). «Потім на зиму (1906/07 року), – згадував майстер, – повернув до тата. Заїхав і до митрополита. Він мене дуже радо вітав. Ми умовилися тоді, що вже до Мюнхена не поїду, а навесні виїду до Парижа». 

Оскільки Михайло Бойчук та його однодумці проводили уявну лінію мистецтва від Візантії до початку ХХ століття через Проторенесанс, то в списку місць must see Італія стояла на першому місці. Ще під час навчання в Парижі, в 1907 році Бойчук на запрошення товариша-італійця два місяці гостював у Венеції, тож мав досить часу, щоб досконало вивчити архітектуру і дивовижні мозаїки Собору святого Марка. У 1910 році Бойчук ще кілька місяців провів в Італії – він побував у Флоренції, Венеції та у наповненій зразками класичних візантійських фресок і мозаїк Равенні. Художник писав у листі до Євгена Бачинського: «… я отут як в сні незвичайнім блукаю та дуже, дуже гарним речам приглядаюсь. Через Флоренцію приїхав до Равенни, а тепер виїжджаю до Венеції, а відтак за півтори неділі буду у Львові”.

21 Rue Henry Monnier, Paris, France

У 1907 р. мрія Михайла Бойчука про навчання в Парижі, де «вариться» нове мистецтво, здійснилася: митрополит Андрей Шептицький забезпечив його стипендією на навчання. По дорозі Бойчук встиг подивитися музейні збірки Відня і Базеля. Тож 13 квітня 1907 на паризьку бруківку ступив простий з походження, але вже доволі обізнаний зі світовим мистецтвом український парубок.

Спочатку Михайло вчився в академії Вітті, в іспанського художника Г. Англяда, а коли в 1908 році відкрилася академія Рансона, де заправляли вихідці із художньої групи “Набі”, що практикувала постімпресіонізм і продовження гогенівської лінії в мистецтві, Бойчук перейшов туди. Ще у Львові Михайло почав цікавитися давньоруським і візантійським монументальним мистецтвом, тому практики набістів, яких цікавило водночас монументальне мистецтво, народне і релігійне, були йому близькі. В Академії Рансона сформувалася і перша “школa бойчукізму”, до якої входили поляки Софія Сегно, Софія Налепинська, Яніна Леваковська, Гелена Шрамм, Антоні Бушек, Софія Бодуен де Куртене та український маляр Микола Касперович.

«Вже в 1908 році біля нього гуртувався гурток малярів, з котрими він працював у своїм ательє, - написав у спогадах журналіст, дипломат, перший біограф художника Євген Бачинський, - що було ніби справжньою фабрикою мистецтва, бо його «неовізантійська» школа, як колись малярські цехи середньовіччя, які виробляли самі все, що потрібне, почавши від фарб, пензлів, дощок, рямок і кінчаючи колективним опрацюванням образів і шкіців. Вироблювані в його майстерні фарби були відомі багатьом малярам, бо це не були олійні фарби, а з рослинних екстратів на яєшнім жовтку з часничним соком. Таємниця приготування цих фарб була давно затрачена, і Бойчукові належить слава віднайдення її. Він міг вільно малювати золотом, як і іншими кольорами, не застосовуючи листовного, котрий і досі вживається малярами. Він віднайшов спосіб малювання «а темпера», яким малювали до 1420 р., а також стінне малювання «аль фреско» по мокрому і «аль секко» по сухому, розводячи фарби в теплім розчині воску. Але, – що особливо важливе, навіть для світового мистецтва, – Михайло Бойчук розробив підвалини дійсного розуміння  мистецтва, беручи підставою візантійську добу».

9 Rue Campagne Première, Paris, France

У 1908 Бойчук разом із художниками-земляками Андрієм Тараном та Левом Крамаренком знімав трикімнатну квартиру-майстерню неподалік від Люксембурзького саду, а в квартирі навпроти жили три художниці – Софія Сегно, Софія Налепинська і Софія Бодуен де Куртене. З першою у лідера неовізантистів (так називали себе художники Бойчуківського гуртка) зав’язалося пристрасне кохання, а з другою він невдовзі одружився. 

У 1909 році на Осінній салон відібрали дві роботи Бойчука – “Портрет молодої жінки”, “Королівна”, а в 1910-му на Салоні Незалежних дебютує Школа “Відновлення візантійського мистецтва” (Бойчук, Касперович і Сегно) – в окремій кімнаті вони показали 18 творів, об’єднаних ідеєю відродження принципів візантійського мистецтва. Прикметно, що серед близько 5000 експонатів їхні роботи помітили і відзначили багато передових критиків, про них написали газети в Парижі, Кракові, Львові, Санкт-Петербурзі. Гійом Аполлінер відгукнувся так: «Ця малоросійська група дає приклад того, як можна вільно мандрувати сторіччями. Досі на таке були спроможні поети, а нині й художники поставали ерудитами. Вони подорожують сторіччями і почуваються родичами Джотто і Чімабуе». Прихильники нових течій у мистецтві твори неовізантистів не сприйняли. Цікаво, що скульптор-новатор Олександр Архипенко теж вважав їхні пошуки помилковими.

Крім навчання, Михайло Бойчук брав участь у громадському житті: у 1909 році виникла Українська громада в Парижі, серед 8 фундаторів Громади на Констатуючих загальних зборах був і Михайло Бойчук. Він був доволі активним членом Громади – очолював малярсько-різьбярський відділ в Артистичній секції, читав лекції, співав у хорі. Цікаво, що Бойчук і Касперович співали як тенори, Софія Сегно – контральто, Олександр Архипенко – басом. 

Cerkiew greckokatolicka pw. Przemienienia Pańskiego, Cerkiewna, Jaroslaw, Poland

Повернувшись у 1910 році до Львова, Михайло Бойчук працював у штаті як “консерватор ікон” у новоствореному Національному музеї і як художник-монументаліст у церквах Галичини. 

Директор музею Іларіон Свєнціцький писав: “Серед українських митців у Львові не було ні одного, хто би тоді знав техніку реставрації ікони [...]. Край цьому положив приїзд до Львова Михайла Бойчука. Хворі музейні ікони найшли накінець справжнього лікаря. Михайло Бойчук працював зі своєю школою від 1910 до 1914 р. переважно в стінах Національного музею, де він і консервував ряд цінних ікон XV і XVI в”.

Михайло Бойчук із колегами розписав каплицю “Дяківської бурси” у Львові, монастир сестер-василіянок у селі Словіта (Золочівський район) і частину церкви Преображення Господнього у місті Ярослав (тепер територія Польщі), відомої своєю чудотворною іконою Ярославської Божої Матері «Милосердя Двері».

У 1910–1912 роках до греко-католицької церкви Преображення Господнього, збудованої в 1714 році, добудували нові нави – за проєктом архітектора М. Добрянського. Деякі фахівці вважають, що Бойчук розписував добудований простір, інші – що частину вівтарного приміщення. Після кількох реставрацій це важко встановити. Про цю роботу пише у спогадах родич Бойчука по материнській лінії В. Вигнанець: «за рік чи два перед війною ми відмалювали Преображенську церкву в Ярославі та селі біля Криниці; я йому трохи асистував, бо замолоду захоплювався живописом». Як свідчать сучасники, Бойчук не був задоволений своєю роботою у Ярославі – він вважав, що не впорався із завданням: його розписи не дуже поєднуються зі старим стінописом. 

Veliky Novgorod, Novgorod Oblast, Russia, 173000

Захоплений візантійським мистецтвом художник знався не лише на ідейних принципах давньоруського мистецтва, а й на технічній стороні – недарма він самотужки робив основу і фарби, опановував темперу, технологію “по сухому” і “по вологому”. Невдовзі він став єдиним на території Російської імперії фаховим реставратором фресок. Скориставшись нагодою – знайомством із батьками Софії Налепинської у Петербурзі, Бойчук оглянув пам’ятки Москви, Петербурга й Новгорода. Тим часом Російське Археологічне Товариство замовляє Бойчуку реставрацію іконостасу Трьохсвятительської церкви у селі Лемеші біля Козельця. Літо й осінь 1911 року Михайло Бойчук із дружиною Софією Налепинською і Софією Бодуен де Куртене проводять у Лемешах. З Козельця художник їздить у Київ, знайомиться з українськими мистецькими лідерами і культурними діячами, консультує щодо реставрації давньоруських церков. Пізніше, вже працюючи в Києві, Бойчук брав участь в укріпленні фресок Софійського собору, реставрації Єлецького монастиря в Чернігові.

Chapaev Street 22/1, Uralsk, Kazakhstan

1914-1917 роки Михайло Бойчук та його молодший брат Тиміш провели в засланні – під час Першої світової війни їх, як австрійських підданих, тобто громадян ворожої держави, російська поліція інтернувала – спочатку в Уральськ, потім в Арзамас, й ізолювала.  З розповідей сучасників відомо, що братам велося важко – напівголодне життя, етап, жорстке ставлення адміністрації. Дмитро Антонович, автор першої історії українського мистецтва, писав, що в засланні Бойчук продовжував свою освітню роботу, тільки тепер його учнем був брат. Відомі три роботи Тимофія Бойчука – “Дві жінки з насінням”, “Сцена з базару” і “Вулиця в містечку”, датовані 1916-м роком. Лютнева революція в Росії поклала край їхньому засланню, а в кінці 1917 року Михайло Бойчук опинився серед фундаторів Української Академії мистецтв у Києві.

Volodymyrska St, 57, Kyiv, Ukraine

Зовсім неочікувано для себе (насправді за рекомендацією Дмитра Антоновича) Михайло Бойчук став один із восьми професорів-фундаторів першого в Україні вищого навчального художнього закладу – Української академії мистецтв. На виставці професорів, яка відкрилася 5 грудня 1917 року, Бойчук по суті вперше представив київській публіці свої твори. Наш художник очолив майстерню фрески і мозаїки, яку потім перейменували на майстерню монументального мистецтва. В ній вчилися Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Василь Седляр, Марія Трубецька, Катря Бородіна, Еммануїл Шехтман, Антоніна Іванова, Костянтин Єлева, Онуфрій Бізюков, у 1921 року викладати в Академію прийшов учень і однодумець Бойчука Микола Касперович, у 1922 – Софія Налепинська-Бойчук: усіх їх пізніше назвуть школою Бойчука, бойчукістами. 

Студенти вчилися і працювали поруч із професором – художник і далі практикував роботу за принципом середньовічного цеху.  Вони годинами аналізували твори Джотто, равенські мозаїки, візантійські фрески, виокремлювали композиційні схеми і структурні елементи. «Ця виучка, – писав Василь Седляр, що суворо внушалась (втовкмачувалась) молодим малярам, ніколи не перешкоджала виявлятися їхнім особливостям. Рафаель, який був учнем Перуджіно, проте став божественним Рафаелем». 

В цей час Михайло Бойчук зближується із авангардним театральним режисером Лесем Курбасом і створює сценографію до кількох вистав. У 1920 році його призначили керівником Перших державних художніх майстерень у Києві, для “монументальних” амбіцій Бойчука знайшлося багато простору - він із учнями розписує агітаційний пароплав “Більшовик”, оформлює оперний театр до з'їзду волосних виконкомів, розписує стіни Луцьких казарм у Києві – перший у мистецтві ХХ століття ансамбль монументального живопису. Героїчні сюжети, селянська праця, Мамай, військова тема – бойчукісти втілили на стінах казарми 14 композицій, невимовно жаль, що у 1922 році під час ремонту їх знищили. 

Бойчукісти створили ще кілька розписів – санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Державного політичного управління в Одесі (1930-1932), Червонозаводського театру в Харкові (1933 - 1935), але вони не збереглися, зі спадщини бойчукістів маємо лише трохи станкових творів та графіку. 

У 1928 році Михайло Бойчук зустрівся в Москві зі славетним мексиканським муралістом Дієго Ріверою, і в розмовах вони з’ясували, що сповідують однакові принципи й філософію в мистецтві: поєднання новітнього європейського мистецтва і традицій національного малярства дає нову якість монументальному мистецтву, яке найбільше відповідає потребам революційної доби.

Gropiusallee 38, 06846 Dessau-Roßlau, Germany

Михайло Бойчук вважав, що художники мають створити єдиний стиль для життєвого простору народу – інтер’єри, вжиткове мистецтво, меблі, посуд, килими. І в 1926 році Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська-Бойчук, Василь Седляр, який із 1923 року очолив Межигірський керамічний технікум, поїхали у відрядження в Європу – переймати досвід передових західних мануфактур, вчитися поєднувати технологію і мистецтво. У Німеччині вони відвідали завод Рейсмана, де виготовляли обладнання для керамічної промисловості, і школу дизайну Баухауз у Дессау, у Франції – порцелянову мануфактуру у Севрі, Лейсінґську фабрику з виробництва кераміки, в Італії вивчали виробництво майоліки в містах Фаенца, Урбіно, Ґуббіо, кераміку – на Сицилії. Поверталися додому художники через Відень і Прагу, де виступили з кількома лекціями.   

У 1936, коли Бойчука заарештували, ці поїздки стали однією з формальних підстав для арешту і звинувачень у шпигунстві. Побачити Париж і померти – це не фігура мови, у 1937 році Бойчука, Налепинську-Бойчук, Падалку і Седляра розстріляли. 1958 року їх реабілітували, але аж до кінця 1980-х твори бойчукістів були заборонені.

University Embankment, 17, Saint Petersburg, Russia

Наприкінці 1920-х років в художніх колах, у пресі бойчукістів починають таврувати як реакціонерів, ліві митці звинувачують Бойчука у стилізаторстві й архаїзмі, декоративності й формалізмі, дорікають тим, що Бойчук навчався за кордоном за гроші предстоятеля греко-католицької церкви. За переказами Казимир Малевич сказав Бойчукові: «Ви малюєте сучасних робітників як святих на іконах. Тут є невідповідність. Це все одно що Рамзес ІІ балакав би по телефону або сучасний кравець шив би смокінг Ісусу Христу». Бойчуку стає незатишно в академії і в 1930 році він поїхав викладати  в Ленінград (тепер Петербург) на кафедрі композиції Інституту пролетарського образотворчого мистецтва. Талановитого художника і досвідченого педагога обрали керівником кафедри. «...Мені тут значно легше працювати, як у Києві», - писав він Оксані Павленко.