Нестерович Євгенія

Switzerland, Geneva

Знатна (а після вдалого одруження тітки Надін Бабаніної, ще й заможна) уся родина матері Марії Башкирцевої (родина Бабаніних) виїздить з Російської імперії за кордон. Надії на відновлення стосунків між батьками Марії практично немає, про її батька Костянтина Башкирцева у сім’ї матері не хочуть і згадувати. Свавільний гуляка, він витрачав статки свого батька, видатного генерала, на фантастичні гуляння у родинному маєтку в Гавронцях на Полтавщині. Свій дім і господарство неподалік у Черняхівці Бабаніни залишили на далекого родича, і навіть вже доволі старий дідусь, Степан Бабанін, поїхав із ними за кордон. Саме цей дід, сучасник Лермонтова і поціновувач Байрона, вселяв у маленьку Марію найбільше високих мрій – вона щедро ідеалізує його образ у своєму щоденнику.

У Женеві, в «Hotel de la Couromie», дванадцятирічна Марія Башкирцева бере перші уроки малювання. «Я якнайстаранніше змальовувала усе, що було видно з вікна: частину Женеви і озера», - записує вона у «Щоденнику». 

63 Promenade des Anglais, Nice, France

У Ніцці сім’я Башкирцевих прожила сім років (1871-1877). Саме тут юну Башкирцеву захоплює світське життя і блиск неймовірних можливостей слави. Переконана у власній винятковості, Марі поступово починає бачити себе видатною співачкою. З нею трапляється перше (ясна річ, нерозділене і стражденне) кохання – до англійського герцога Гамільтона. Усе своє щире юнацьке честолюбство вона кидає на «побудову себе»: сумлінно вчиться, наймає додому ліцейних викладачів, сама собі складає програму, і також – вправляється у музиці і співах. Башкирцева бачить себе зіркою сцени, чий голос оволодіє тисячами захоплених слухачів – і, звісно ж, допоможе їй вийти заміж за гідного кандидата, відповідного статусу і маєтку.

По смерті Марії у Ніцці з’явиться вулиця Марії Башкирцевої, а її полотна й досі можна побачити у постійній експозиції музею образотворчого мистецтва (Musée des Beaux-Arts de Nice) розташованому, до речі, у віллі княгині Єлизавети Кочубей – теж українки, землячки Марії Башкирцевої.

Palazzo Pitti, Piazza de' Pitti, 1, 50125 Firenze, FI, Italy

1874 року Марія Башкирцева з тіткою їдуть на святкування 400-річчя Мікеланджело у Флоренцію. Марія вражена красою палаццо Пітті та палаццо Боргезе і водночас записує у щоденник в’їдливі коментарі на адресу короля Віктора-Еммануїла стосовно не достатньо пишних святкувань з такої величної нагоди – саме тут виникає одна з відомих її щоденникових фраз «Ах, якби я була королевою!..»

Apostolic Palace, 00120 Vatican City

“Я ніколи не бачила нічого, що можна було б порівняти зі сходами і кімнатами Ватикану, ... я бачу все бездоганним...” – 22 січня 1876 року у Ватикані Марію Башкирцеву з тіткою приймає Папа Римський Пій ІХ. Марія знайомиться з одним із майбутніх знакових героїв її щоденника – племінником кардинала П’єтро Антонеллі. Далі розчарована у своєму залицяльнику Марія поїде у Неаполь та Помпеї – оглядати видатні пам’ятки, міркувати над величчю архітектури та вічністю мистецтва, і водночас страждати від ущипленої гордості – її некатолицьке і недостатньо знатне походження унеможливило шлюб із Антонеллі. Тож вона вирішує цілком сконцентруватися на саморозвитку – і будь що стати видатною і відомою.

Незабаром, гостюючи у батька на Полтавщині, вона відвідала палац Кочубеїв у Диканьці – і зазначила у тому ж щоденнику, що «за красою парку, будівель Диканька може змагатися з віллами Боргезе і Доріа в Римі. Окрім непідробних і незамінних руїн, Диканька, мабуть, навіть багатша, це майже містечко... Шкода, що багато хто навіть не підозрює про існування цього міста» (1 жовтня 1876 року). Палац у Диканьці (Полтавщина), збудований наприкінці 18 століття італійським архітектором Джакомо Кваренгі, був зруйнований після Жовтневого перевороту 1917 року.

51 Rue Vivienne, Paris, France

Наприкінці вересня 1877 Марія Башкирцева йде на навчання у Академію Жуліана – одну з кількох художніх шкіл, де взагалі допускають жінок до занять. Її сприймають як багату дівчинку з дивними захцянками – хай вчиться і платить, чому б і ні? Сусідки по студії значно бідніші за неї – і це лише підсилює їхню заздрість і неприязнь до новенької. Башкирцева ж записує: «з моїми здібностями за два роки я наздожену втрачений час». 

Рудольф Жуліан, академіст, учень Кабанеля, не надто відзначився як художник, але був хорошим педагогом. Разом із ним викладав у приватній школі і доволі вплинув на становлення Марії Башкирцевої Тоні Робер-Флері – більш прихильний до реалістичних тенденцій, що тільки-но утверджувалися у французькому живописі. У Парижі лік художників йде на тисячі, і Башкирцева кпинить: французи експортують парфуми і живопис.

Вона малює з восьмої до обіду, а потім з першої до п’ятої; півтори години витрачає на шлях до майстерні, і весь час свариться, що змарнувала стільки часу на дурниці. Вже у жовтні Жуліан визнає, що вона справді затято працює – і якщо вона буде й далі такою впертою, то незабаром потрапить у Салон. 

Prado Museum Broadcasting, SAU, Calle de Ruiz de Alarcón, Madrid, Spain

У жовтні 1881 року Марія Башкирцева разом із тіткою їде у мандрівку по Іспанії. Її цікавлять визначні збірки мистецтва. У музеї Прадо Марія проводить цілісінькі дні, детально описує свої враження від побаченого у Щоденнику – і робить те, що робили й інші захоплені неофіти живопису до неї: змальовує майстрів, зокрема, Веласкеса, який вразив її напрочуд глибоко. 

Там, просто посеред зали, до дівчини з мольбертом підходить незнайомець і цікавиться, чи вона не мадемуазель Башкирцева? Виявляється, це пан Солдатьонков – відомий на ті часи російський книговидавець і колекціонер. Він хоче купити її картини. Башкирцева зопалу відмовляє, а потім картається у Щоденнику за такий невлучний з точки зору творення іміджу крок.

Вона хворіє вже досить давно на туберкульоз, і це вимагає все більше догляду за здоров’ям – тому родина весь час їздить на курорти задля відпочинку улюбленої Марі. Але всюди її цікавить місцева культура, архітектура, фактури і локальна атмосфера; мама і тітка у цих мандрівках страшенно її дратують і обтяжують – їх цікавлять лише модні магазини.

Марія захоплена красою Іспанії: дуже багато малює, дивується людським типажам, кольористиці природи і міст, пише, що могла би лишитися у Гренаді. Толедо, Мадриді, Кордові… У Севільї вона відвідує фабрику сигар, де її заворожують картини жінок за роботою, а у Гренаді домовляється з керівництвом в’язниці і малює каторжників. Малюнки і полотна того періоду передають захоплення Башкирцевої: вона хоче зафіксувати усе нове, побачене ще свіжими, закоханими очима.

3 Avenue du Général-Eisenhower, 75008 Paris, France

У 1881, 1883-84 роках тут проходили Паризькі салони, в яких брала участь Марія Башкирцева. Для свого дебюту молода художниця обирає сміливий сюжет – вона зображає молоду жінку, що з інтересом схилилася над дуже модною, щойно опублікованою книгою «Питання про розлучення» Дюма. Вона знала, що про картину будуть говорити, навіть якщо вона не отримає відзнаки – але і медаль вона отримує.

Це справді було досить сміливо як на той час – а для жінки її статусу і віку й поготів. Її родина вже відверто переймалася її незаміжністю, та сама Башкирцева натомість, схоже, остаточно знайшла для себе пристрасть і емоційні гойдалки на все життя саме у мистецтві.

На один із наступних салонів вона запропонувала своєму вчителю Жуліану ескіз сюжету, який дуже вразив його сміливістю, але за його ж вироком так і не став картиною. Марія хоче показати натурницю у майстерні в очікуванні художника. Жінка в нижній спідниці і корсеті сидить на стільці, оберненому спинкою вперед, обіймаючи його ногами, курить папіроску, і дивиться в нікуди; на підлозі ганчірки і творчий безлад. Перед очима постає такий-собі Тулуз-Лотрек? Це буде трохи пізніше; а зараз Башкирцева не закінчує роботу, бо на думку її вчителя, це викличе скандал – особливо якщо журі і публіка довідаються, що автор картини – молода жінка!

Вона отримала за своє коротке життя медалі салону і почесну грамоту. Щоправда, щоразу, коли її таки нагороджували, це вже не здавалося їй таким визначним здобутком – новий челендж визнання чи художньої майстерності одразу ж виникав в її уяві і поглинав її повністю. 

1885 року, одразу по смерті Марії Башкирцевої, товариство жінок-художниць і скульпторок організовує її виставку у Палаці Промисловості – 100 олійних творів, шість пастелей, 124 малюнки, 5 скульптур. Франція купує її «Зустріч», представлену на останньому Салоні у 1884 року, для Люксембурзького музею. Виставка збирає багато відгуків – і не стільки артистично-критичних (адже про мертвих або добре, або нічого), скільки новинних: її кар’єра художниці щойно починалася уповні, і для багатьох стала несподіванкою така запізніла поява цікавої персони у полі зору. Усі ніби знову, з іншої і несподіваної перспективи побачили ту, що так прагла слави і так багато доклала таланту і праці до того, щоб її таки здобути – щоправда, уже посмертно.

30 Rue Ampère, Paris, France

У Парижі впродовж навчання в Академії Жуліана Марія Башкирцева повністю будує своє життя навколо творчості. Туберкульоз підточує її дедалі сильніше, але візити до лікарів і їхні сумні вироки вона тепер описує у «Щоденнику» не тільки з драматизмом, а й з розчаруванням: чергова поїздка на води відбирає у неї безцінний час у майстерні. Весь час Башкирцева картає себе, що занадто пізно почала працювати, і намагається наздогнати і перегнати час – також тому, що лікарі підтверджують: його лишається все менше.

49 Rue Vivienne, Paris, France

У березні 1884 на виставці паризької спілки жінок-художниць Марія Башкирцева представила публіці свої роботи: «Осінь», портрет Діни, «Армандіну», портрет Жака і картину-триптих «Сміх». Її особливу любов до жіночих портретів важко не помітити у її творчому спадку. Жінка як особистість, як людина – як би дивно це зараз не звучало! – страшенно цікавила Марію Башкирцеву у її міркуваннях, і вона препарує цей об’єкт філософського дослідження на самій собі. Зрештою, результатом цього процесу і став її «Щоденник», у передмові до якого вона констатує: «Життя жінки, записане з дня на день, без всякої показовості, як начебто ніхто у світі не мав би читати написане, і водночас з пристрасним бажанням, щоб воно було прочитане – завжди цікаве».

2 Rue du Commandant Schloesing, Paris, France

31 жовтня 1884 року Марія Башкирцева померла від туберкульозу. Вдома її до останнього відвідували друзі. Газети майоріли некрологами із зазначенням її річного прибутку, розбитих матримоніальних планів і натяками на підкилимні ігри останнього Салону, де її «Мітинг» зібрав стільки схвальних відгуків, але не одержав медалі. У гробівці мати облаштовує щось на кшталт салону – там вішають її незакінчену роботу «Святі жони», залишають її особисті речі побуту та елементи інтер’єру. 

У каталозі до посмертної виставки академік Франсуа Коппе, що познайомився з Марією Башкирцевою лиш кілька місяців перед тим, написав: «Я бачив її лише раз, впродовж години – і ніколи не забуду її». Ця фраза – одна з відомих характеристик художниці вустами сучасників, як і слова Гі де Мопасана на її могилі: «Це була єдина троянда в моєму житті, чий шлях я всіяв би трояндами, якби знав, що він буде таким яскравим і таким коротким!».